Мода на минуле

Буваючи в країнах Європи, мене найбільше захоплюють люди - їх поведінка, щоденний побут та світогляд. Місцевий колорит створюється життям звичайних людей. А уособленням статку держави, стану розвитку суспільства завжди було і буде старше покоління. Відомий факт, що спосіб життя стареньких українців та європейців кардинально відрізняється. Складається враження, що за кордоном люди із віком почувають себе задоволенішими та щасливішими. От, наприклад, нещодавно відвідавши Рим, я спостерігала, як в самому серці Італії, кожного дня жінки і чоловіки пенсійного віку зранку насолоджуються кавою в затишних кав’ярнях, вдень гуляють по місту, ходять по магазинам, а ввечері великими компаніями сидять в ресторанах. Так проводять час більшість європейців. Дивлячись на їх побут, я згадувала своїх бабусю та дідуся. І мені важко було уявити, що вони замовляють столик в ресторані, щоб повечеряти „при свічках” чи сидять на березі моря з келехом вина, або ж, наприклад, моя бабуся збирається з подружками на шопінг по бутікам. Хоча, звичайно, у них своє життя, заповнене турботами про родину та спогадами про минуле. Але, чому в нашій державі настільки суттєво і радикально відрізняється ставлення до старості від Європи?

В Україні, у більшості випадків, людина похилого вже, нібито, з іншої групи, з іншими бажаннями і думками. Наші пенсіонери постійно згадують радянські часи, війну, в селах - частіше голодомор та важке післявоєнне становище. Моя бабуся часто розповідає, яким злиденним було її повоєнне дитинство, як були раді шматочку хліба і печеній картоплині та як доношувала одяг після своїх старших сестер. І чомусь їх зовсім не хвилює, що зараз відбувається у світі, вони не розбираються у комп’ютерах – та й загалом, у сучасному житті. На відміну від стареньких європейців, які ведуть такий самий спосіб життя, як і решта людей: подорожують, розважаються, вчаться та відпочивають. Чому у нас таке відношення до старості? Причин багато і вони різні. На мою думку, одна з них – це загальний імідж людей похилого віку. Адже зовнішній вигляд і поведінка розкажуть набагато більше про повноцінність життя, ніж будь-які запитання про пенсійні реформи та життєві потреби.

„Старомодні” бабусі і дідусі

Вулична мода найкраще демонструє реальне життя. Стандартний вигляд наших бабусь, зазвичай, такий - ситцева сукня, пальто чи плащ, сумка, яка побачила вже багато на своєму віку та зручне стареньке взуття. Такий стиль ми називаємо – «бабський». В кращому випадку, вони можуть одягти сукню в „горошок”, ще з часів своєї молодості, і туфлі на низеньких підборах. Зранку старенькі їдуть в метро чи в автобусі в інший кінець міста, де, за чутками, гречка продається на п’ятдесят копійок дешевше. А що ж ще робити до початку вечірніх серіалів? Внуків винянчили і все життя пропрацювали на державу. Київські бабусі, у своїй більшості, одягаються в те, що придбали ще в радянських “комісійних” магазинах, які тоді можна було зустріти на кожному кроці. Або в те, що раніше пошили. Тому що, років 40-50 назад, був дефіцит речей, купували тканину (ситець, штапель, саржу, шовк, бавовну...) і шили в ательє чи у місцевих майстрів, так званих, “модисток”. Наші мамибабусі все життя ходили в спідницях, і взимку і влітку, вони просто й уявити собі не могли, що колись жінка зможе носити чоловічий атрибут одягу. Тому, європейські пенсіонерки в елегантних “брючних” костюмах чи джинсах в очах наших бабусь виглядають досить дивно, начебто, непристойно.

Сьогодні, ми часто бачимо на вулицях міста, як старше покоління змішує речі різних епох, але саме в цьому і зароджується якийсь незвичний колорит. Є досить яскраві бабусі - їх сукні з квітковим орнаментом, охайні комірки, капелюхи - своїм виглядом ніби показують, що любов до життя не здатні вбити ані відсутність грошей, ані убога реальність.

Сільська мода дещо відрізняється від міської, можна відзначити, що в окремих деталях. Старші жінки намагаються одягатися в немаркі (практичні) речі, менше прикрас, на ноги влітку взувають зручні тапочки, а взимку, збережені до цього часу, валянки (такі собі, “сучасні уггі”). В селі навряд чи зустрінемо бабусю в капелюсі, тут не забувають про обов’язковий головний убор – хустку. До неї ставлення завджи було особливим: на свято – кращі і новіші, в будні дні - старіші, поношені. Так склалося ще з давнини - як елемент народного вбрання вони свідчили про достаток родини: заможні жінки купували шовкові та вовняні хустки, бідніші – ситцеві або полотняні. Цей звичай ні за яких умов не зраджує сучасним вподобанням. А ще, бабусі вбираються по-святковому до церкви - це теж окрема традиція-ритуал. Старші чоловіки звикли носити сорочки радянських часів, штани та туфлі, які ми називаємо в „ретро” стилі - таким чином набуваючи охайного вигляду. Але, все ж, це не одяг теперішнього часу. Складається враження, що вони придбали його 30-40 років тому. Та ще й до сих пір згадують пісню “Союз нерушимый...”.

В Європі, навпаки, більшість старших людей виглядають досить сучасно. Уявіть собі, бабусю, семидесяти років, в чорних туфлях на низьких підборах, хутряному монто, коричневих класичних вузьких штанях, сорочці пастельного кольору і з низкою перлів, що прикрашають шию. Вона сидить у кав’ярні і п’є з друзями каву - це справжній портрет італійки на пенсії. Якщо взяти, для прикладу, типову європейку-мандрівницю - вона може бути вдягнена в шорти, яскраву футболку і обов’язково з відеокамерою чи фотоапаратом. Очі її блищать, вона кілограмами зкуповує магнітики і буде дуже здивована, якщо хтось не відповість їй англійською. В містах я жодного разу не бачила стареньких у хустці чи у сукні “в квіточки” з ситцю, або в пуховій хустці, якими ми звикли бачити наших бабусь. Там старші жінки і чоловіки носять класичний та елегантний одяг, casual, або спортивні комплекти. Жінка тут завжди залишається жінкою - слідкує за собою, раз на два тиждні робить манікюр, зачіски в перукарнях. Щотиждня обов’язковий шопінг, нехай на 10-15 євро. Але, звичайно ж, не в чистому повітрі і воді, залог їх повноцінного життя. Мабуть, справа у самому відношенні до нього, яке так відрізняється від уявлень наших пенсіонерів. Таким чином, своїм зовнішнім виглядом європейці, ніби, транслюють оточуючим, що вони в сучасному світі, продовжують нормальне життя. Пенсію чекають, як відпустки і цікавих канікул, а не як старості і непотрібності.

Так склалося, що в нашій державі відбувся розрив ланцюга, який єднає старше і молодше покоління. Проте, яким би не був, загальний вигляд наших бабусь і дідусів, я зробила висновок, що їх сучасний імідж зовсім не в зовнішності, а в тих людських цінностях, гармонії, в любові до родини, в живій український традиції та культурі, яку вони бережуть, щоб ми пишалися нашим величезним духовним багатством. Не дивлячись на складнощі сьогодення, особливо цікаво стає, коли моя бабуся відкриває шафу і дістає свої скарби-вишиванки, сорочку чи ще якусь річ - тоді починаються її розповіді: вона пригадує тяжке дитинство, молодість, зрілі роки. І я розумію, що ми отримуємо в спадок не тільки речі, а й минувшину, історію, без знання якої ми не можемо бути справжніми українцями. І буде в державі все добре, коли наша семидесяти річна бабуся буде сидіти в ресторані з келехом вина.